Своє 95-річчя сьогодні святкує Ірина Іванівна Кудлінська з Нового Орача
Сьогодні дві жительки Окнянщини святкують своє 95-річчя - Ірина Іванівна Кудлінська з Нового Орача та Катерина Стефанівна Карнафель з Нагорного.
Дві жінки, дві долі, дві особистості. Що їх пов’язує, так це час, в який їм довелося народитися – 1929 рік. А далі війна, розруха, голод, переселення з рідних країв (Волині і Західної України) на Окнянщину і важка, іноді з нелюдськими навантаженнями праця, потягом всього життя. Їх долі схожі і самі жінки схожі - красиві, мудрі, відверті і відкриті до спілкування. А в очах стільки любові…
Спершу, розповідь про Ірину Іванівну Кудлінську.
Ірина Іванівна Кудлінська зустрічає нас трохи хвилюючись. Уважно слухає начальника відділу соціального захисту населення Олену Толстенко, яка від імені селищного голови Олега Бєлоуса адресує їй вітання і вручає подарунок. А потім її вітає староста Малаївського старостинського округу Наталя Унтілова і знову бабуся уважно слухає і трохи ніяковіє від щирих побажань і подарунків. Коли офіційна частина була завершена ми починаємо розмову.
Народилася Ірина Іванівна в селі Почапи, Любомльського району, Волинської області. Її дитинство було важким. Сім'я, в якій батьки виховували чотирьох дітей виживала з власного господарства. Мали корову, коні, вівці.
-Овець для родини заробила я, коли пасла сільську отару, - згадує Ірина Іванівна. - Так і розвели власні. Звичайно, були і кури і інша живність. Колгоспу в селі не було, а власної землі мало. Та якось виживали до війни. А потім…
Потім почалася війна і стало до всього ще й страшно - щодень їм загрожувала смерть. Бо бої у їхньому краї були жорстокими, окупація довгою і виснажливою.
-Наш край був партизанським, - продовжує розповідь бабуся. - Поруч залізниця, ліс. Майже щодень на залізниці щось траплялося - партизани не пропускали ешелони, підриваючи їх. А відповідали за ті дії мирні жителі. Каральні загони йшли селами і після них залишалися лише згарища. Пам'ятаю якось, за вчергове знищений ешелон разом винищили 4 села. Врятувалися лише одиниці з людей, а села повністю стерли з лиця землі. В одному з таких сіл жили материні брати з сім'ями. То ми їх взяли до себе, бо їм ніде було жити з дітьми…
Прокормитися самим було складно, а тут ще стільки ротів. Викручувалися, як могли. Збирали колоски в полі, картоплю, наражаючи себе на небезпеку, бо німці охороняли поля, і впіймавши селян за таким промислом, розстрілювали не розбираючись.
Гнані голодом селяни ходили селами і просили милостиню, хто мав давав і хліба, і картоплі.
-У нас на подвір'ї батько викопав, щось на зразок бункера, - розповідає Ірина Іванівна. - Там ми ховалися, коли бої були дуже активними, коли село бомбили. А коли прийшов час наступу радянських військ то просвіту не було. Ми ховалися, а мама дуже хотіла зберегти корову і була біля неї в сараї. Ледь не загинула.
-З тими коровами у мене ще була одна пригода, - продовжує бабуся. - Ще за окупації. Пасла я корів, аж тут до худоби почав йти німець з ножем. Я побачила, а корів ми путати, щоб не розбігалися далеко. Отож я швиденько перерізала їм пута і почала відганяти подалі. Німець за мною. Тікала аж до комендатури села. Врятувалася і я, і худоба, бо німецькі офіцери не дозволяли солдатам відбирати добро селян. А ще вони давали нам хліб, смачний такий, бо не з'їдали того, що їм привозили. Щоправда, шодень ходили по селу по молоко і яйця. Так, яйця вони дуже любили…
Коли село звільнили від окупантів через деякий час батька Ірини забрали на фронт. А потім прийшла похоронка, що тато загинув. Дружина і діти гірко поплакали, заказали в церкві панахиду, але треба було жити далі…
-Якось я з сестрою разом з сусідськими дітьми відпочивали, - згадує Ірина Іванівна. - Аж тут приходить сусідка і каже: "Ідіть додому там тато ваш повернувся". Я навіть не оглянулася, навіщо так жартувати. А сестричка піднялася і побігла. Думаю, піти й мені. Хоча ж добре розуміла, що тато загинув. Пішла. А в хаті й справді, тато сидить. Живий. Ото була радість. Потім він розповів, що був важко поранений, довго лікувався. І лише тепер зміг прийти додому.
До речі, в Почапах, на меморіальній плиті він названий до цього часу, як загиблий. Хоча в селі всі знали, що повернувся чоловік додому живим.
А потім.., потім волинян стали активно агітувати до переселення на південь України. Хто впирався і не бажав виконувати "переконливі" вказівки відправляли в Сибір і звідти вони більше не поверталися.
А Ірина Іванівна з татом і сестрою вирушили на Одещину і поселилися на Окнянщині, а саме - в Червоному Орачі (на той час так звалося село, нині - Новий Орач). І було то в 1951 році. Мама разом ще з однією сестрою залишилися вдома.
-Це село і стало моїм рідним, - каже Ірина Іванівна. Тут я прожила все своє життя, тут доживаю віка. Через рік, в 1952 році вийшла заміж за хлопця з села Унтилівка, народила і виховала трьох дітей. На жаль, син помер молодим. А доньки Галя і Люба і сьогодні зі мною. Біля Галі я живу, а Люба на Київщині (нині, під час війни, за кордоном). Маю 5 онуків, 4 правнуків.
Ірина Іванівна все життя пропрацювала в колгоспі. Спочатку в полі, а потім до самого виходу на пенсію на свинофермі. Без вихідних і свят вирощувала молодняк.
-Важко було, - каже Ірина Іванівна. Не раз за зміну доводилося по кілька тон мішків з зерном переносити, а ще інша робота... Вдома сім'я, діти, город, господарство. Хату збудували самі. Чоловік рано помер. Ні, я ні про що не жалкую. На Волинь спочатку їздили часто, а потім, з віком, все рідше. Щоправда, донька Галя деякий час жила в Ковелі і заміж там вийшла. А потім переїхала сюди, додому.
У цій родині завжди затишно і тепло. Гостей приймають з повагою і радістю. Тривожаться за родину. Бо війна, вже друга в житті Ірини Іванівни, жорстока і кривава. Тільки б дочекатися Перемоги, тільки б настав мир в Україні і всі люди були щасливими, жили у рідній, вільній країні.
І так обов’язково буде. У це вірить Ірина Іванівна і обіцяла дожити до цього дня, щоб ми знову могли зустрітися.
…Прямуємо в Нагорне до Катерини Стефанівни Карнафель. Там не менш цікава доля…
