Чотири синочка-сокола і троє донечок-красунь
…Напередодні у матері був день народження і її чоловічий загін вітав матусю квітами і подарунками. Квіти були скрізь. П'ять пар, рук обіймало маму...
-А що подарував тато, - запитували доньки, вітаючи маму по телефону.
А тато крім подарунка подарував мамі безмежну вдячність за родинне тепло та затишок і своє кохання… Перевірене часом.
Кажуть, перше враження обманливе. Однак, не завжди, ой, не завжди.
Трапляються випадки, коли з першого слова стає зрозуміло, що за люди перед тобою і що у них за душею. Це приємні моменти, тобто, зустрічі, котрі закарбовуються надовго в пам’яті і справляють найкращі враження.
Так от. З першого вітального слова ця родина зачарувала своєю доброзичливістю, щирістю, відкритістю, а ще яскравими вишиванками і спершу не сміливими посмішками синів-соколів.
Красені сини стояли поруч батьків… Якось було це дуже символічно, по-українськи. І до сліз щемливо, враховуючи, в який час ростуть і мужніють хлопці.
Родина Паламарчук-Бучушкан з села Ставрове зустрічала гостей у доброму гуморі і з радістю. Розмова була відвертою…
Доля… людська доля… Від чого і від кого вона залежить? Чому в одних вона складається вдало. А в іншої людини готує своєму власнику чимало горя й випробувань.
Бучушкан Сергій народився в турботливій сім’ї. Разом з братом (вони двійнята) не був обділений увагою і турботою батьків. До певного часу, бо через дитячі пустощі в шестирічному віці став інвалідом, а у сім років у хлопчика не стало мами…
Щасливе дитинство в одну мить щезло мов і не було. Далі ріс в інтернаті.
Нелегкими були і роки юності…
Але потім… потім він зустрів свою Наталку.
Наталка… чарівна, мила, саме та, омріяна в несміливих парубоцьких думках Сергія. На той час дівчина теж вже осиротіла.
Побралися, перші роки жили на батьківщині Сергія в селі Новокрасне, але коли прийшов час старшій донечці йти до школи, яка розташована в сусідньому селі, Наталка вирішила повертатися до маминої хати, яка стояла пусткою в с. Ставрове. Сергій сумнівався, але перший вирощений врожай на власному городі стер всі сумніви.
Здавалося.., все добре, тільки жити і жити, але доля знову випробовує подружжя, вже на міцність батьківства. Були проблеми… не варто згадувати…
Бо разом все подолали, рука об руку. З часом все налагодилось.
Як і мріяла Наталка, родинне гніздечко ставало все затишнішим, підростали три доньки та двоє синів. Але все частіше Сергій озвучував свою мрію про двійнят. Мабуть, десь там, на небі, почули Сергія… І лелека приносить в сім’ю двійню хлопчиків. Батьківському щастю не було меж.
Так у родині стало семеро діток. Троє старших - дівчатка і чотири синочка - молодших.
-Коли в сім’ї росли дівчатка, я часто казав Наталці, мовляв, ти вже маєш помічниць, а коли я матиму помічників, - каже Сергій. І ось тепер я задоволений. У мене є ніжні, красуні дівчатка і мої сини - дужі і сміливі.
Сьогодні старші дівчатка, мамина радість, татова гордість, вже вилетіли з родинного гніздечка. Анастасія, старша донька, здобула професію кухаря, працює. Але тато дуже наполягає на вищій освіті донечки. Батьки вважають, що давши освіту дітям, вони відкривають перед ними двері в благополучне майбутнє. Тетяна - має дві вищі освіти - педагогічну та юридичну (школу закінчила з срібною медаллю), зараз в Італії. Катруся після закінчення морського коледжу готується до вступу до університету. Розумниці. Красуні. Дбають про батьків. Допомагають.
Сини навчаються ще в школі. Найстарший Сергійко, якого батьки лагідно називають господарем, вправний і старанний в господарстві, із задоволенням працює на землі та доглядає за домашніми тваринами. Микита – любить спорт і має в тому певні успіхи. Весь вільний час то на змаганнях, то на тренуванні. У Дениса - хист до техніки, все що ламається лагодить. В його руках все працює. А Артем мріє бути кухарем, нарівні з мамою частує всю родину смаколиками.
Двадцять сім років разом прожили Наталка з Сергієм. Багато пережито - доброго і не дуже, але й сьогодні їхні очі сяють любов’ю, а серце переповнюється гордістю за вже дорослих дітей.
То, з яким задоволенням батьки характеризували своїх дітей властиво не всім. А тут, про кожного з такою любов’ю і турботою…
-Був у нашій сім’ї час, коли мама Наталка, змушена була виїхати на заробітки до Польщі, а я залишався з дітьми, - згадує Сергій. На жаль, інвалідність не дає змоги мені виконувати важку роботу. Нічого, справився. Стільки всього освоїв по господарству. Боявся тільки одного, щоб діти не хворіли.
Вони таки хворіли. Та всі - і старші, і малі допомагали один одному і хвороби відступали.
-Знаєте, - розповідають Сергій з Наталкою, - сини ростуть, мріють про роботу у місті і кажуть нам, що здобудуть освіту, будуть працювати і куплять нам квартиру поближче до міста. Та це не головне. Ми готуємо їх до життя без нас. Щоб були дружніми, щоб цінували родину взагалі, щоб були міцними у своїй єдності і поважали один одного. Тоді ми, як батьки, будемо щасливі. А нині головне – дати їм освіту, щоб мали пристойну роботу і здоров’я йти по життю сміливо і гордо.
-А Ставрово для мене стало рідним, - продовжує Сергій. Нам тут добре. Моя Наталка найкраща дружина і мама. Тепер я розумію, як мені поталанило з дружиною і дітьми. Люблю всіх – мої найкращі.
…Тендітна Наталка сиділа в оточенні своїх хлопців і була стримано-спокійною. У неї чудовий чоловічий тил вдома і ніжність та краса від доньок, які вона відчуває й на відстані.
Їх родина не ідеальна в кожному життєвому кроці, але попри все, спроможна разом долати перешкоди і йти вперед. У них немає великих статків та розкоші, але скрізь чисто, охайно та по-сімейному затишно.
…Прощаючись, хлопці і батьки посміхалися щирими посмішками. І були такими красивими у своїй простоті і родинному спокої. Таки родина то від батька й до сина і від матері до доні…
Тримайтеся разом, родино. Ви гідні щасливого життя на мирній українській землі.
