...Як два крила одного птаха
Ніна Іванівна і Василь Семенович Вдовиченки з Степанівки щасливо прожили в парі 67 років. Таке дано далеко не кожному...
Василь Семенович – інвалід війни, учасник бойових дій, відійшов у засвіти у березні минулого 2022 року у віці 97 років. Він був останнім на всю Окнянщину ветераном - учасником бойових дій. З ним пішла історія славних захисників, які могли з перших вуст розповісти правду про події другої світової. Був щирою, відкритою до спілкування людиною. І завжди чекав гостей, радо приймаючи їх, бо можна поспілкуватися…
До останнього дідусь Василь турбувався про свою Ніну, яку любив, беріг і всіляко допомагав змолоду і аж до глибокої старості.
Згадаймо ветерана.
Василь Семенович народився і виріс у Тульчині, що на Вінниччині. Сім'я в пошуках кращого місця для життя змушена була переїхати і оселилася в селі Охмалінка, поблизу Степанівки. Василь був старшою дитиною в сім'ї, в якій виховувалися четверо синів і четверо доньок. Змалечку привчений до праці і турботи про молодших братів і сестер він працював поруч з батьками аби молодші ні в чому не знали потреб.
Після звільнення району від окупантів Василь, як і десятки його односельчан був призваний до війська. Пройшов з боями через Європу, відсвяткував перемогу і був відправлений на японський фронт. Другу світову війну закінчив після капітуляції Японії у вересні 1945 року. Та на цьому його військовий шлях не був завершений. Ще два роки Василь Семенович відслужив у війську поблизу Японського моря у бухті Находка Приморського краю.
Повернувся додому і… до праці. Отримав навики механізатора, і починаючи з Ткаченківської МТС працював у рідному колгоспі до виходу на пенсію. За сумлінну працю відзначався керівництвом і був нагороджений орденом Леніна.
З своєю майбутньою дружиною познайомився в сільському клубі, а жив Василь на той час вже в Степанівці. Купив хату, батьки допомогли, і господарював потроху.
Ніна Іванівна заміж за Василя виходила молоденькою, справною, красивою… Відгуляли гучне весілля і зажили. Працювали в колгоспі, перебудовували хату, народили двох діток - сина Миколу, та доньку Антоніну.
-Ми прожили гарне життя, - каже Ніна Іванівна. За своїм Василем я була, як за камінною стіною. Жили дружно. Він гарний чоловік і батько. Помічником був мені завжди.
Замолоду, коли я мала норму в полі, Василь Семенович завжди мені допомагав. Сапали буряки, соняшник, кукурудзу - завжди разом. Ми як два крила одного птаха. Я не можу без нього, а він без мене.
-Я молодша Василя на десяток років, - продовжує розповідь Ніна Іванівна, - і думала, що догляну його в старості та біда прийшла до мене - я впала і поламала ногу. Дуже швидко почалася гангрена і лікарі змушені були ампутувати ногу. І стала я немічною і потребую сторонньої допомоги…
Як Василя Семеновича не стало бабуся Ніна засумувала. Все життя разом: і горе, і радощі ділили порівну. Тепер сама. З одним крилом…
Чекає на дітей, онуків. Рідний дім покидати не хоче. Адже тут все зроблено її і Василя Семеновича руками. Скільки споминів пов’язано з їх рідним селом, з родиною, їх подружнім щасливим життям.
Тепер вже Ніна Іванівна єдина жінка вдова інваліда і учасника бойових дій другої світової на Окнянщині. Тепер на її адресу шана і вітання у знаменні травневі дні.
Окнянська селищна рада щиро бажає Ніні Іванівні здоров’я і сил жити далі, зберігаючи пам’ять про свого Василя Семеновича. В рамках програми «Милосердя в дії» до Дня пам’яті та примирення Ніні Іванівні виплачено одноразову щорічну допомогу, а також вручено продуктовий набір.
…На жаль, лише зараз, відчувши наскільки крихким є мир, українці стали по-іншому сприймати слова «Аби не було війни», які постійно лунали з вуст ветеранів. Василь Семенович також постійно про те говорив… Ми зрозуміли, що честь і слава, здобуті нашими дідами та прадідами, — священні навіки. А війна – то страшне горе та біль і не тільки фізичний...
Перемоги нам всім.
