Світла материнська душа
Як можна передати світлу материнську любов, яку ти бачиш з перших хвилин знайомства з жінкою-Матірю. Адже вона, та любов, у кожному слові, у кожному спогаді і русі, у посмішці і непрошеній сльозі…
Світлана Георгіївна Попа, мама багатодітної родини з села Степанівка, зустріла нас на власному уквітчаному розмаїттям весняних квітів подвір’ї світлою і чистою посмішкою. Перші слова, перша хвилина спілкування і стає зрозуміло – її материнська любов всеосяжна, а головні життєві цінності – це сім’я і діти.
Чомусь відразу згадалася цитата з п’єси «Синій птах» Моріса Метерлінка Бельгійського поета і драматурга: «Материнська Любов… вона завжди на мені, ось тільки її не видно. Коли очі заплющиш, нічого ж не бачиш. Геть усі матері багаті, якщо люблять своїх діток... Немає бідних мам, немає некрасивих чи старих... їхня Любов — найбільша Радість, і то навік. І навіть коли мами здаються сумними, одного лише цілунку досить, аби сльози їхні обернулися на зорі в глибинах віч…»
-Я люблю життя, - каже Світлана Георгіївна. Тут, біля нашої хати все висаджено, збудовано і облаштовано нашими руками. Замість зайвих речей у мене квіти…
Про квіти трохи нижче, а поки про саму сім’ю.
Світлана і Володимир Попа родом з Молдови. У Степанівці оселилися майже випадково. Так розпорядилася доля…
Вони побралися, коли Світлана закінчила педагогічне училище. Побачила Володимира і сказала подружкам: «Він мій»! Так і сталося.
Розпочинали подружнє життя біля батьків в Молдові. Там народилися їх донька Христинка і синок Степан (Штефан).
Якось після поїздки до тітки в Україну, Володимир здивував кохану дружину звісткою про придбану хатину в мальовничому селі Степанівка бувшого Красноокнянського району Одеської області.
Хоч було трохи боязно - поїхала Світлана з Володимиром до нової оселі.
Не боялося молоде подружжя роботи, маленьку хатинку перетворили на затишний будинок.
Та доля вирішила випробувати їх на міцність стосунків. 24 серпня 1995 року їх будинок згорів. Сталося то майже миттєво. Залишилися тільки стіни.
-Якби були впали стіни - ми поїхали б з Степанівки, але стіни встояли, - каже Світлана Георгіївна. І ми залишилися.
-Тоді нам допомогли добрі люди, односельці, - продовжує Світлана Георгіївна. - І ми старалися. Жили у тітки. Як жили? Приходили спати, коли вже сил не було. Дні і частину ночі проводили на будівництві. До зими справилися – перейшли у свою хату хоч роботи тривали.
У цьому, їх родинному гніздечку, підростало вже шестеро діток - чотири синочка та дві донечки. Імена у всіх дітей не звичні, водночас дуже гарні та милозвучні. Як і мріяли батьки у них була велика дружня сім’я. Діти росли в батьківській любові та материнській ласці.
-Я полюбила Степанівку всім серцем, - каже Світлана Георгіївна. Нам тут добре і добрі люди поруч.
Аж раптом лиха звістка прийшла у родину - осиротіли племінники Світлани. Двоє хлопчиків Адріан та Іон, залишилися без мами.
-Я запропонувала брату віддати нам хлопчиків на виховання, поки він влаштовуватиме своє життя, - продовжує розповідь Світлана Георгіївна. – Він подумав… і Адріан, і Іон стали нашими.
Восьмеро діток… Не легко було, але Світлана з Володимиром не розгубились, лише ще більше почали працювати. Адже дітей потрібно нагодувати, одягнути, взути, до школи зібрати. Найбільше переймались, щоб діти були забезпечені всім необхідним.
-Ми ваша сім’я, - повторювала хлопцям я тоді і кажу це і нині, коли вони вже дорослі, - каже Світлана Георгіївна. Життя не завжди хліб з маслом – проблем вистачає. Сьогодні впали, а завтра піднялися і йдемо далі.
-Нам з чоловіком не соромно за своїх дітей. Ми ними пишаємося…
Роки летять надто швидко. Діти виросли. Сьогодні вдома лише сини: Тімотей та Даміан та ще донечка Андрея, мріючи стати журналістом навчається в університеті (нині дистанційно), тому часто гостює у батьків. Навідується і Данііл.
Стало трохи легше, старші діти здобули професії, пішли на свій хліб, допомагають батькам. Виросли справжніми працелюбами. Працюють сумлінно і з душею. Найстарша Христина, нині в Німеччині. Крім необхідної допомоги, завжди привозить батькам гостинці, і обов’язково мамі - улюблений шоколад з горіхами. Донечка пам’ятає, як мама всі солодощі порівну ділила між дітьми, та весь час казала, що сама не хоче солодкого і що ще встигне поласувати, зберігаючи навіть свій малесенький шматочок на потім для дітей.
Кожна старша дитина знайшла себе в житті. Нещодавно родина поповнилася ще однією донечкою – Адріан одружився і Олена стала також їхньою донею. Не можуть батьки назвати її невісткою. Добра, мила, дружелюбна, горнеться до родини, увійшла в сім’ю як рідна.
Все в родині було добре, аж поки не почалася війна. Страшно стало за дітей, за свою, тепер вже рідну Україну, за таку мальовничу та щиру Степанівку.
Коли покликали до війська старшого сина Степана, а потім і чоловіка Володимира, Світлана мужньо відпустила. Як інакше?
- Хвилююся за своїх – сина і чоловіка і за всіх синів і доньок, які воюють з супостатом, - каже жінка. - У щоденній молитві прошу Бога про Перемогу України та здоров’я для всіх людей. А коли стає важко на душі, йду до своїх улюблених квітів, які своїм різнобарв’ям радують очі та вбирають в себе невиплакані сльози нелегкого життя.
-Важко самій справлятися з господарством, городами, але коли синок і чоловік написали зранку, що з ними все добре, беруся до роботи, - каже Світлана Георгіївна. - Треба жити…
Чим далі ми спілкувалися з Світланою Георгіївною, тим більше ставало зрозумілим, що ця жінка дуже мудра своєю материнською любов’ю. Її філософія життя не вигадана, не скопійована, а пережита і вмотивована власним досвідом. Її душа світла, як її ім’я і таки несе іншим світло добра.
З нею так легко і приємно спілкуватися. Такими зустрічами надихаєшся і розумієш, що випадкових зустрічей не буває…
Кожна людина, яку ми зустрічаємо, відіграє у нашому житті певну роль. Неважливо, наскільки незначною вона може здатися на перший погляд - всі зустрічі несуть куди більшу мету, ніж ми здатні усвідомити.
І все, що відбувається з нами, відбувається не просто так. У всього є причина, яку не завжди вдається пояснити з точки зору логіки.
Деякі з людей залишаються з нами до кінця днів. Вони кардинально змінюють наше життя, перетворюючи його так, як ми й уявити не могли в момент знайомства. Появу інших людей ми, навпаки, ледь помічаємо. Але абсолютно кожна зустріч має певну мету. Деякі приносять щастя, а інші допомагають засвоїти важкі уроки.
Отже, всі люди, яких ми зустрічаємо, роблять наше життя кращим.
А тут краса у вчинках, у спілкуванні з родиною і сторонніми людьми, у відносинах між подружжям і дітьми… Краса на подвір’ї і квітниках… такої кількості тюльпанів, таких сортів і кольорів ще не доводилося бачити. А вже розпускаються іриси, піони, а далі.., ні, всього не перерахувати. Ото вже рай на землі…
-Люблю живі квіти, а на папері, тканині чи деінде – ні. Там вони мертві, - каже Світлана Георгіївна. Хотіла б облаштувати клумбу в Окнах з моїх тюльпанів – накопаю скільки треба. Хай буде красиво…
До Окон ми поверталися з оберемком тюльпанів – різних. Кожна квітка з своїм кольором, формою, ароматом – красива сама по собі, але в букеті – то справжнє диво. Як і вся родина Попа – красиві кожен по своєму, а в родинному кулаку вони наймогутніші, найкращі і найщасливіші, бо вони - Сім’я. Де тато і мама їх оберіг від бід і тривог.
Бережи Боже їх родину. Хай всі будуть здоровими і нехай якнайскоріше прийде Перемога, щоб вся родина зібралася у квітучому садку за сімейним столом. І щоб ті, що повернуться з війни сказали: «Доброго вечора. Ми з України». Принаймні, такі слова молодші з родини вже намалювали на воротах.
…Нехай всі мами дочекаються синів з війни і всі дружини чоловіків…
На фото: родина в найщасливіші моменти життя.
